Леонід ФРАНЦИШКО: «В своєму першому матчі чемпіонату СРСР вилучив В’ячеслава Зайцева».
Сьогодні, 8 березня, виповнюється 75 років одному з найвідоміших українських суддів, людині, яка працювала на Олімпійських іграх, Чемпіонатах Світу та Європи – львів’янину Леоніду ФРАНЦИШКО. Напередодні ювілею знаменитий арбітр згадав найцікавіші моменти своєї кар’єри. Але розпочали ми з дня сьогоднішнього.
ВІКОВИЙ ЦЕНЗ
- Чим займається, чим живе один із знаменитих українських волейбольних суддів?
- Ну «знаменитий» це ви перебільшуєте. А взагалі продовжую суддівську кар’єру, хоча офіційно її закінчив, відпрацювавши фінальний матч Чемпіонату Європи 1997 року між командами Хорватії та Голландії. Так вже відбулося, що закінчив судити у 60 років, хоча віковий ценз на п’ять років менше. Закінчив через віковий ценз, але вважаю, що вік не повинен мати значення. Тому й зараз продовжую працювати на волейбольних матчах в якості судді на вишці – у нас проводяться першість Львівської області у вищій та перших лігах, а також чемпіонат міста. Працюю і на іграх аматорської ліги України, студентської ліги. Не уявляю себе в ролі тільки головного судді, адже за фізичними даними цілком можу судити. І моя тверда впевненість: вік не повинен обмежувати діяльність судді, якщо він за фізичними даними може працювати. Я про це і Гені Кондакову, який наближається до 55-річного віку, говорю: «Не поспішай йти». Адже поруч з ним можуть зростати молоді судді, будуть набиратися досвіду. А він, як говорять, займатиметься корегуванням.
- Не складно переключатися з високого міжнародного рівня на першість області та міста? Може яка недбалість присутня?
- Ні, про що Ви говорите? Яка може бути недбалість, адже майже усе життя віддане волейболу. Це означало б не поважати себе, не поважати волейбол. Треба обожнювати вид спорту, на якому ти виріс. І я хочу залучати до суддівства колишніх волейболістів, адже вони досконало розуміють цю гру.
ВІД КОМСОМОЛЬКУ-НА-АМУРІ ДО ЛЬВОВА
- Пам’ятаєте, як волейбол з’явився у Вашому життя?
- О-о-о! Це було дуже-дуже давно. В той час наша сім’я жила на Далекому Сході, в Комсомольську-на-Амурі. Під час змагань школярів мене і помітили, і запросили займатися волейболом. До серйозних занять волейболом мене залучив Віктор Степанович Пастернак, а до цього тільки на дворі грав. Це було на початку 1950-х років, коли я вже закінчував школу. Учився я в школі при заводі «Амурсталь», там же поступив в технічне училище. Після цього вчився у суднобудівному інституті. І ось одного разу їхав з матір’ю в Трускавець, та зустрівся в Києві з ректором Львівського інституту радіоелектроніки, який дуже любив спорт, зокрема волейбол. Побачивши у мене на лацкані значок «Чемпіон Далекого Сходу», зацікавився, і незабаром я опинився у Львові. З часом дуже полюбив судити – міг з ранку до вечора цим займатися. Розпочинав, як і всі, лінійним, був також і секретарем. Одним з перших вчителів був Василь Костянтинович Семенов, потім - суддя міжнародної категорії харків’янин Костянтин Якович Блудов. Звісно, постійно приймав участь у семінарах, адже було велике бажання розвиватися у суддівстві.
- Тож розкажіть, як розвивалась Ваша суддівська кар’єра?
- Вже в 60-і роки судив першість Озброєних Сил Союзу, де приймали участь найсильніші спортсмени країни. Тоді безпосередньо цим питанням займався вже покійний Юрій Борисович Чесноков – у волейболі фігура світового значення. А вже 1975 році був залучений до роботи на Спартакіади народів СРСР, а потім і до чемпіонату.
- Перший матч залишився у пам’яті?
- Так, це було в Ростові. Матч місцевого СКА та ленінградського «Автомобіліста», але без В’ячеслава Платонова, який в той рік як раз поїхав за кордон. В одному з епізодів В’ячеслав Зайцев дав провідному нападнику команди Володимиру Дорохову таку передачу, що той її ледве достав. Погана передача вийшла. М’яч покотився по тросу та поруч зі мною вийшов в аут, нікого не торкнувшись. Це я й показав відповідним жестом. Зайцев бурхливо на це відреагував, вважаючи, що м’яч пішов в аут від рук блокуючих. Прийшлося його вилучити з майданчика – показав йому разом жовту і червону картки. Ось таке у мене було знайомство із союзним чемпіонатом.
- Він дійсно заслуговував на таке покарання?
- Так. Представнику спорткомітету Ігорю Чернову, я пояснив це так: «Спортсмен виразив свою незгоду у формі, яка гуляє на вулиці». Потім до мене й головний суддя підбіг та запитав, на який строк я його вилучив: «до кінця матчу», «чи до кінця партії», а це мало значення. Якщо б я вилучив Зайцева до кінця гри, він би пропустив решту матчів туру. Потім тренери «Автомобілісту» підходили та вибачалися за поведінку свого гравця. Та й сам Зайцев знайшов мене потім у готелі «Ростов» і теж вибачився. І цей випадок дав мені репутацію судді, який приймає рішення, незважаючи на титули, керуючись тільки буквою правил.
- За два роки Ви стали суддею міжнародної категорії. А як у Радянському Союзу проходив процес отримання цієї категорії?
- Радянська Федерація, як і інші національні федерації, рекомендувала європейській конфедерації суддів для проходження атестації на отримання міжнародної категорії. Атестація проходила в Мінську під час Меморіалу Анатолія Чініліна.
ОСОБЛИВОСТІ СУДДІВСТВА
- Якими, на Ваш погляд, даними повинен володіти суддя?
- В першу чергу, він повинен знати правила та вміти їх застосовувати в залежності від ситуації на майданчику. Звісно, суддя повинен сумлінно працювати, досконало розуміти волейбол. Також важливо не спішити під час матчу. Поспіх може привести до помилок. Працювати треба спокійно та уважно, зберігаючи самовладання.
Звісно, жести, які використовує суддя, повинні бути чіткими та однозначними, щоб їх жести бачила і публіка, і гравці з тренерами.
- Зовнішній вигляд важливий для судді?
- Безперечно. Суддя повинен за собою слідкувати – за своєю вагою і, як Ви вірно відзначили, за зовнішнім виглядом. Тим більше, коли судиш матчі жіночих команд в якості другого арбітру. Дівчата ж все це відчувають. Тому суддя повинен бути охайним, від нього повинно нормально пахнути. Ті, хто за собою не слідкує, на багато не може розраховувати у суддівстві.
- Момент специфіки при суддівстві жіночих змагань жінок має місце?
- Так, є - у чоловіків фаза руху швидше, у жінок – ця фаза уповільнена відносно чоловіків, це стосується, наприклад нападу та блокування.
- То ж, жінок простіше судити?
- На мій погляд, складніше. У них помилок на грані фолу більше.
- Ви більше тридцяти років відпрацювали на змаганнях різного рівня. Хто з гравців справив на Вас найсильніше враження?
- Складне питання. Можливо, Олена Ахамінова - зараз Соколовська. От у неї удар був, як у чоловіка (із захватом). Дуже міцний. У неї батько був міцний, до речі теж судив волейбольні матчі.
ЯСКРАВІ СПОГАДИ
- Леоніде Яковичу, розкажіть будь ласка про свій перший міжнародний виїзд?
- Спочатку мене випускали тільки в соцкраїни, тому що я працював на оборонному заводі – у Львові. З часом розпочали випускати у капіталістичні країни. Перший серйозний міжнародний досвід – Чемпіонат Європи у Франції. Суддів було чимало, тому і не довелося відпрацювати стільки матчів, скільки хотілось би. Звичайно – по три-чотири гри.
- Різницю відчули між чемпіонатом Європи та чемпіонатом СРСР?
- В Радянському Союзі судити було складніше, адже рівень команд вище, тому й матчі більш напружені. А на Чемпіонатах Європи траплялися матчі команд досить таки різного класу. Нам молодим саме такі ігри і довіряли.
Але вже за багато років мені довірили судити вирішальні матчі, причому двічі поспіль. Фінал 1995 та 1997 року між командами Хорватії та Голландії – вони грали обидва рази. В 95-му – другим суддею, в 97-му - першим. Цей матч, як я вже говорив, був останнім на міжнародному рівні, так би мовити дембельський акорд. Після цього голова суддівського корпусу Майєр, з яким ми повинні були судити юніорський Чемпіонат Європи у Москві, сказав мені: «Леонід, ти вже не можеш судити. Ти вже і так на п’ять років більше судиш, ніж інші».
- Яким виявився для Вас цей останній матч?
- Все пройшло відмінно. Гравці та тренери, а також технічний делегат подякували мені за роботу.
- Фінал – головний матч турніру, тому й рівень помилки виростає. Відчували у зв’язку з цим якійсь психологічний тиск?
- Ні, я завжди концентрувався виключно на грі.
- У Вашому послужному списку є й Олімпійські ігри…
- На жаль, тільки одні Ігри. Але за спортивним рівнем не сказав би, щоб вони сильно відрізнялися, наприклад від Чемпіонату Європи. Напевно потрапив і в Лос-Анджелес в 1984 році, але як Ви знаєте СРСР відмовився від участі в них. Повинен був їхати до Сеула на Олімпіаду-88 разом із Рамізом Самєдовим. Але поїхав тоді Леван Степанян.
- Які матчі суддівської кар’єри і досі у пам’яті, крім першого та останнього?
- Згадати є, що. Наприклад, чвертьфінал жіночого Чемпіонату Світу 1994 року серед жіночих команд, який відбувався у Бразилії. Поєдинок Росія – США. Трапилося, що мене, як і трьох ще трьох суддів-міжнародників, досить несподівано поставили на лінію. Суддя на вишці тоді погодився з усіма моїми рішеннями. Відклики були позитивними.
- Швидко згадали, як орудувати прапорцем?
- Так, хоча дійсно довго до цього не судив на лінії.
- Момент завершення суддівської кар’єри важко переживали?
- Так. Адже за фізичними цілком міг продовжувати суддівську кар’єру. І ти стаєш технічний делегатом. Для мене це був складний процес переходу. Адже було велике бажання судити волейбольні матчі. Воно й зараз є – тому й до цих пір працюю на самих різних змаганнях – аматорська, дитяча та студентська ліги України. Ось й сьогодні (7 березня. – прес-служба ФВУ) мене запросили провести товариський матч між командою першої ліги «Баркомом» та представником аматорської ліги «Львовом». Взагалі-то не можу своє життя без суддівства, без волейболу. Я цим живу.
Джерело: http://www.fvu.in.ua/news/uachemp/828-l ... ko-75.html